Автор Тема: Слідами “Трьох білих орлів” (історія масонства на Галичині)  (Прочитано 4506 раз)

0 Користувачів і 1 Гість дивляться цю тему.

Maryan

  • Гість
Слідами «Трьох білих Орлів»
Стаття в журналі CITY LIFE N4(21) Квітень 2006
Оригінальна стаття за адресою http://www.citylife.com.ua/index.php?id=22&tid=267&art=369

Серпанок таємничості навколо вільних мулярів духу і світу — масонів — уже третє століття поспіль є тим вдячним ґрунтом, на якому густо і пишно ростуть хитромудрі інтриги, скандальні викриття, політичні спекуляції, судові, а часом і смертні вироки, детективні та містичні сюжети… Пересічний пострадянський обиватель переважно плутає масонів з окультистами, спіритистами, фашистами, сіоністами, сатаністами… Це цілком логічно, адже протягом панування радянської влади тема масонів була на цій території «табу», а їхня історія — доступна хіба у формі літературних натяків Жорж Санд і Льва Толстого.

Сьогодні людство традиційно продовжує поділятися на тих, хто прихильно ставиться до морально-етичних спроб масонів удосконалити себе, а через себе — світ (згадаймо класичну тезу одного з прабатьків української масонерії Григорія Сковороди: «Пізнай себе і ти пізнаєш світ!»), і на тих, хто ладен навішати на масонів усі існуючі гріхи, в першу чергу — звинувачення у всесвітній змові з метою узурпації влади над людством. А середньостатистичний обиватель просто боїться того, про що нічого не знає. І водночас йому страшенно кортить при нагоді зазирнути хоча б одним оком за лаштунки легенд та міфів і дізнатися, хто ж вони такі насправді — оті масони.

В історичній мозаїці стародавнього Львова є все, що завгодно, в тому числі й масонська тема. На фасадах та решітках у центрі міста можна побачити класичну символіку масонського братства: «Всевидяче око» в оточенні пуп’янків троянд, трикутник, молоток, циркуль… Львів’яни обов’язково звернуть на них увагу туристів, аякже: така атракція — міфічна історія найпотаємнішого з усіх таємних товариств світу — просто тут, у нас на очах, перетворюється на реальність. Дуже сумнівно, що в такий спосіб власники будинків декларували свою приналежність до масонства чи маркували місця зібрання лож: виносити символіку таємного товариства на фасад — то вже щось з арсеналу комедії абсурду. Частково такі масонські символи на будинках — данина архітектурній моді неоготичного стилю. Або просто банальна ознака будівельно-інженерної спеціалізації установи, як, наприклад, герб Політехнічного товариства на фасаді будинку по вулиці Дудаєва, 9, в пишному картуші якого і «зірка Давидова», утворена перетином циркуля і трикутника, і молоток, і вінок трояндовий… Але це не означає, що масони у Львові — міф, породжений бурхливою уявою шанувальників міста. Вони таки тут були — це історичний, перевірений і підтверджений факт.

Мода на масонство «доїхала» до галицької провінції з Європи в другій половині ХVІІІ століття. Так описують цю ситуацію автори «Кримінального світу старого Львова» Андрій Козицький і Степан Білостоцький: «Містика Нового часу з’явилася у Львові прибраною в масонські фартухи та вдекорованою таємною символікою вільномулярства. Як писав автор великого й детального нарису з історії галицького масонства Францішек Яворський, іронія долі полягала в тому, що ідеали масонства транспортувалися до Львова в ранцях цісарських офіцерів та торбинках урядових чиновників. Щось менш романтичне та немістичне важко собі й уявити. Як не дивно, сумний факт особистої пересічності носіїв таємних знань зовсім не впливав на їх популярність у середовищі інтелектуалів галицької столиці. Більшість тогочасної львівської сметанки сама з інтересом ганялася за всілякими таємницями».

Львівська ложа «Трьох Богинь», заснована 1747 року нащадком гугенотів французом Ф. Лонггампсом, була другою, після ложі у волинському Вишневці, масонською ложею в Україні. Функціонувала вона усього кілька місяців і самоліквідувалася на вимогу римо-католицької церкви, до священиків якої випадково, після раптової смерті хранителя печатки ложі Лероя, потрапили протоколи її засідань. Друга спроба Ф. Лонггампса виявилася більш вдалою: ложа «Трьох білих Орлів» діяла у Львові найдовше за решту місцевих вільномулярських осередків — 15 років (по 1782-й)!
Банкір і підприємець Ф. Лонггампс використовував масонські зв’язки в першу чергу для зміцнення своїх комерційних позицій на галицьких землях. А щоб ложа підпорядковувалася заступнику директора варшавської і краківської монетарні графу А. Мощинському — довіреній особі короля Речі Посполитої Станіслава Августа, то йому це вдалося.

За два роки після першого, 1772 року, розподілу Речі Посполитої, Лонггампса на посту Великого магістра ложі «Трьох білих Орлів» змінив поручик австрійської піхоти Мартін фон Клеменс, схиблений на кабалістиці і дешифруванні таємних знань, закодованих у Святому письмі. «Містик тривіального крою, може, навіть не шарлатан, а швидше голова, в якій все перекапустилося аж до крайньої межі маніяцтва й божевілля», — так характеризував бравого піхотинця один із «титанів» галицького масонства професор герменевтики Старого Завіту Львівського університету Іноцент Аврелій Феслер («Кримінальний світ старого Львова»).

Клеменс розвинув у Галичині бурхливу діяльність. Він заснував ложу «Трьох Штандартів» із вояків австрійського гарнізону, ложу «Йосифа до цісарського Орла», ложу «Золотого мистецтва» в Заліщиках, «До Надії» в Самборі, а також «Германа до чорної Черепахи» у Вєлічках поблизу Кракова.
Діяли у Львові й інші ложі: «Фенікс до круглого Столу», яка об’єднувала викладачів університету, «Досконалої Рівності», «Трьох Корон Галичини»… Траплялися і самозванці. Так, 1776 року французи абат Боудін і д’Арно створили у Львові розенкрейцерівську ложу «Трьох білих Троянд» і проголосили себе нащадками духовних орденів Середньовіччя та істинними масонами. Але незабаром з’ясувалося, що вони не мають жодних повноважень від віденського Товариства розенкрейцерів і тільки удають із себе адептів ордену «Троянди і хреста».

Наприкінці XVIII століття містичні масонські забави, якими полюбляли полоскотати свої випещені нерви польські аристократи, і система комерційних «масонських» протекцій відходять на другий план. Поляки чим далі, тим активніше починають використовувати ложі як осередки консолідації руху за відновлення єдності своєї держави. Тож австрійський уряд у відповідь розпочинає впровадження системи законодавчих обмежень «небезпечної» містики. Так, згідно з указом 1785 року, в кожному місті Австрійської імперії, крім столиці, могла існувати тільки одна (!) вільномулярська ложа. За якийсь час було заборонено контакти австрійських лож із закордонними колегами, потім — участь військових та державних службовців у будь-яких таємних товариствах. 1795 року імператор Франц І узагалі забороняє масонство на території імперії. Тож ХІХ століття для масонів — доба підпілля, коли їхній рух щільно переплітається з революційним.

Історик Аліса Васільєва, вчителька Львівської СШ №43, уже понад двадцять років досліджує історію масонів у Львові.
— Ще в університеті я захопилася цією темою, — пояснила вона. — Я залізла у львівські архіви, натрапила на цікаві документи й отак, папірець за папірцем, факт за фактом, почала відшукувати історію діяльності масонів у Львові. В архіві львівського Ставропігійського інституту я знайшла диплом на отримання магістерського градуса, датований 1777 роком. Ім’я власника, ясна річ, з причин конспірації затерте. Але з інших документів удалося з’ясувати деякі прізвища членів львівських масонських лож. У 1812 році в епіцентрі місцевого масонського руху опиняється родина князя Чарторийського. У нашому історичному архіві є лист з придворного управління Відня, де галицькому губернатору дають вказівки продовжувати стежити за дружиною князя, яка створила у Львові перший жіночий масонський клуб. Масоном був і секретар міського апеляційного суду радник Лукевич. Приналежність його до братства «вільних мулярів» установила поліція, яка обшукувала квартиру після смерті Лукевича. Масоном був і Льонгшампф де Бер’є — власник Кайзервальду, якому цей район завдячує своєю назвою «Льоншанівка». Його родина прослідковується у Львові до ХХ століття. Останній з роду Льоншанів, ректор Львівського університету до 1939 року, був розстріляний гітлерівцями разом із групою польської інтелігенції, а його сестра керувала до війни гімназією Св. Анни, збереглися підписані нею папери… Коли береш їх до рук, відчуваєш, як абстрактні події наповнюються пульсом життя реальних людей, як історія стає живою…
— Чи відомі місця у Львові, де збиралися масони?
— Таких даних практично немає. Хіба що у путівнику Орловіча від 1925 року згадується, що члени якоїсь із лож збиралися в палаці Замойських на початку вулиці Зеленої. Тепер на його місці — школа №6.
— Українці були масонами?
— Істориками нашої літератури доведено масонство Григорія Сковороди й Івана Котляревського. Першим же масоном-львів’янином вважається Іван Хвалибог. Відомо, що масонами були професор Микола Скородинський і директор греко-католицької семінарії Михайло Щавницький. Дехто вважає, що й Іван Франко теж не цурався масонерії, і його гімн революції «Каменярі» насправді є квінтесенцією бачення розвитку масонського руху. Саме слово «каменярі» — це прямий переклад терміну «масони», «муляри». «Голос зорі», який звучить у вірші, не що інакше, як воля абсолюту, образ гранітної скелі, а заклик «лупайте сю скалу» дуже чітко відповідає закликам масонів «гризти граніт науки», залізний ланцюг, який прикував автора до «тисяч таких же», — це клятва, що давалася під час ініціації. Щоправда, відомий львівський франкознавець Ярослав Грицак стверджує, що Іван Франко був противником закритих товариств, отже, жодним чином не міг належати до масонів. У роки національно-визвольних змагань у Львові розпочала свою роботу українська масонська ложа «Єдність». Грушевський, Петлюра, доля яких також пов’язана зі Львовом, теж були масонами.

У Львівському історичному музеї зберігається група цікавих пам’яток з масонською символікою. Головний хранитель музею Ольга Перелигіна розповіла, що «колекція масонських речей потрапила до збірки з колишніх польських музеїв міста, в основному з Національного музею імені Короля Яна ІІІ та Музею князів Любомирських. Музей же Яна ІІІ свого часу купив збірку масонських відзнак у львівського колекціонера Болеслава Віслоуха. Більшість відзнак виготовлені з латуні та срібла і прикрашені масонською символікою — трикутниками, циркулями, символом «Всевидячого ока»... Колись до цієї збірки належав і напрочуд вишуканий золотий брелок, переданий у 1964 році до київського Музею історичних коштовностей, де зберігається дотепер. Окрім відзнак, в Історичному музеї є масонська шпага, кубок зі скла з вигравіруваними масонськими символами, а у збірці тканин — масонські запони, стрічки і білі рукавички.

На виставці художнього срібла в Королівських залах музею колись експонувався перстень, голубий камінь якого інкрустований крихітними золотими зірочками. Відомо, що зображення зоряного нічного неба теж належить до традиційної масонської символіки — масонські ложі декорували свої інтер’єри спеціальними балдахінами, розшитими зірками. І хоча документально не доведено, масонський це перстень чи ні, але оці золоті зірочки по голубому каменю плюс накладки з крилатих черепів, теж улюблений символ масонів, свідчать, що він таки міг належати котромусь із членів львівських масонських лож. Поза символікою вражає майстерність ювеліра, який виготовив перстень. Адже діаметр каменя усього 10 міліметрів, але не виглядає так, що зірочкам (20 штук!) там затісно. Що ж до іншого персня, який зберігається у фондах, можна стверджувати, що він таки точно масонський, адже тут присутні і «Всевидяче око», і традиційний трикутник.

П і с л я м о в а

2001 року на Тернопільщині, в околицях містечка Мельниця-Подільська, місцеві хлопці випадково знайшли в лісі печеру. Вхід до неї закривали помащені глиною дверцята з якимись знаками, а всередині було… 28 людських черепів, акуратно розкладених по кам’яних лавках уздовж тунелю. На стінах підземної зали повидряпувані дивної форми хрести, один кінець яких розходиться у вигляді пташиної лапки, автограф у стилі шрифтів ХVIII століття «Korbecki» і дата — «1777».

Тобто, знову ж таки, друга половина ХVIII століття — пік моди на масонство! Від Мельниці-Подільської до Заліщиків, де в 1777-1778 (!) роках діяла дочірня від львівської ложі «Трьох білих Орлів» ложа «Золотого Мистецтва» — усього 30 кілометрів. А в гербовнику Адама Бонєцького знайшовся і Ян Корбецький, який «став підпоручиком артилерії… 1777 року». Чи пов’язані всі ці факти між собою, чи мають вони якийсь стосунок до історії львівських масонів, наразі суто царина гіпотез. Єдине, у чому можна бути впевненим, так це в тому, що в історії масонів на наших теренах ще дуже багато невідомих сторінок. Як, зрештою, і недосліджених печер у Галичині…
« Останнє редагування: Лютий 09, 2008, 12:30:51 pm від Maryan »

frankomason

  • Брати мулярі
  • Писар
  • *****
  • Повідомлень: 471
  • Reputation Power: 0
  • frankomason has no influence.

ДО ПІСЛЯМОВИ:
Якось натрапив на таку статтю з цього приводу.



Хорунжий Корбецький, або “Масонська печера” на Поділлі

Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ

Такої пригоди в моєму житті ще не траплялося. І навряд чи ще коли трапиться. Так, наче опинився всередині “ящика” – у якомусь “Клубі кіномандрівників” чи “Очевидному – неймовірному”. Або у книжці з часів дитинства – Томом Соєром, Шерлоком Холмсом і Юрієм Винничуком в одній особі.

У серпні 2001 року в складі експедиції "Дністер" львівського Товариства Лева довелося побувати на півдні Тернопілля, в околицях містечка Мельниця-Подільська. Ми дізналися, що того року, на Обливаний Понеділок, місцеві хлопці випадково знайшли в лісі печеру. Вхід, кажуть, стерегли таємничі знаки, накреслені на вимащених глиною дверцятах, а всередині було повно людських черепів і кераміки.

Знайшовся й "куратор" печери – з тих же таки місцевих хлопців, на ім'я Віталік. Він погодився завести нас на місце.

І ось ми біля печери. На стрімкому схилі зарослого деревами яру, біля виступу скелі – нора. Прослизаємо вертикальним лазом униз – жодних слідів таємничих дверцят. Ризикуючи застрягнути у вузькому проході чи забитися об виступи низької гіпсової "стелі", розпочинаємо непростий шлях крізь вогку темряву. Нарешті опиняємося в "коридорі", який провадить до "зали". З лівого боку тонелю, на висоті коліна – кам'яна "полиця". Коли "піонери" потрапили сюди вперше, розповідає Віталік, на "полиці" вздовж проходу були акуратно розкладені 28 людських черепів. Тепер їх уже нема, хоч дрібніші кістки де-не-де розкидані.

Віталік веде нас до "зали". Посеред неї – дірка в "підлозі". Наш чічероне пірнає туди і невдовзі вигулькує з черепом у руках. Це останній із тих 28-ми. Тут він його переховує.

Оглядаємо далі лабіринт ходів. На стінах не бракує свіжих автографів підземних Колумбів. Але є серед них інші написи (форма знаків характерна для XVIII століття). Хтось залишив тут своє прізвище – Korbecki. Перед тим ще якесь слово – мені вдалося розібрати лише закінчення YZY. Нижче дата – 1777. Ще нижче – літери P.S. Але що в тому постскриптумі, ми вже ніколи не дізнаємося – кавалок гіпсу під ним, здається, давно відколовся і розсипався... Трохи далі – знову автограф загадкового Корбецького.

Згодом, розглядаючи скопійовані підземні ґрафіті, намагався вгадати: що ж то за таємниче YZY?
Мабуть, закінчення імені? Якого? Може, Aloyzy? Тобто по-сучасному Alojzy (Алоїз)? Адже в польській мові XVIII століття Y вживалася також і замість теперішньої J.

А де ж поділися 28 черепів? Хлопці помалу розтягли, каже Віталік. А інші речі? Приїздили археологи з Тернополя та Києва, досліджували печеру, а знахідки кудись забрали. Навіть радіовуглецевий аналіз зробили. Казали, що знахідкам років десь 280. Саме як турки й татари на ці землі нападали.

Ввечері біля ватри ми обговорюємо побачене й почуте. Припустимо, хтось марно намагався врятуватись у печері від ворогів. Або там був стародавній могильник. Але кому, коли й навіщо знадобилося розкладати черепи в певному порядку? І чому збереглися майже самі черепи? Де решта кісток? А той Корбецький? Натрапивши на людські рештки, він яко християнин мав би подбати про їх належне упокоєння. Але, здається, не подбав. А, може, навпаки – акуратно розклав черепи? Чи не пахне тут якимись таємними обрядами, ритуалами? У XVIII столітті? У добу Просвітництва? Справжній син епохи, Корбецький досліджував печери, залишав автографи. І раптом – черепи, таємні обряди... Саме так! XVIII століття. Пік моди на масонство. Містика, таємничість, складний ритуал.

Пригадалися уривки з газетної статті – опис обряду масонської ініціації. "У темній кімнаті горіла лише лампада, яка стояла в людському черепі на чорному столі... За столом стояла домовина з кістками... Якщо шукач твердо впевнений у своїх намірах вступити до братства, йому зав'язують очі, приставляють до грудей шпагу та ведуть темними плутаними коридорами до дверей ложі... У кімнаті за столом, накритим чорною тканиною, сидять брати у білих фартухах та рукавицях... З одного боку столу лежить невеликий килим, з іншого – щось на зразок вівтаря з Євангелієм та черепом".

Темніших і плутаніших коридорів, ніж у печері, не знайти – й очі зав'язувати не треба. Та й черепів у згаданому ритуалі задіяно щонайменше два. Але ж не 28! А може, відірвана від світових центрів масонерії провінційна шляхта сама щось домислювала до класичних ритуалів? А може, то й не масони були, а якісь окультисти (інша ревеляція тих часів)?

Може, щось пояснять знахідки, вивезені науковцями? Звернувся до знайомих археологів: хто досліджував печеру в Мельниці? Обіцяли навести довідки.

Тим часом справи примусили на якийсь час забути про таємничу печеру. Аж раптом на очі навернувся часопис "Київська старовина", число 3 за 1999 рік. А там – стаття Михайла Ходоровського "Масонський рух у Галичині (друга половина XVIII ст.)". І що ж вичитую? Виявляється, після приєднання Галичини до імперії Габсбурґів львівську масонську ложу "Трьох Білих Орлів" очолив швейцарець Йоганн Клеменс, який почав активно створювати нові ложі. Одна з них, "Золотого Мистецтва", виникла у Заліщиках. А це ж... Це лише 30 кілометрів від Мельниці-Подільської! І коли ж, вгадайте, діяла ця ложа? За даними М.Ходоровського, у 1777-78 роках! Саме тоді, коли Корбецький залишив свій автограф на стіні нашої печери!

Що ще відомо про ложу "Золотого Мистецтва"? Вона мала 12 членів, з яких 10 були представниками нової габсбурзької влади. Четверо з них – військові, решта – урядовці, службовці. "То була тимчасова ложа, яка "заснула" після того, як завершилася служба в Галичині адептів ордену", – пише автор. Він називає заліщицьких масонів, які не належали до віденської адміністрації, – художника К.Брауна та шляхтича П.Хшановського. Як бачимо, Корбецького серед них нема. Але чи всі члени ложі відомі історикам? Як це перевірити? На жаль, навіть додана до статті обширна бібліографія не дає підказок.

А може, це й не має значення? Моя фантазія забуяла у пошуку альтернативних пояснень. У ті часи в Галичині, крім “цісарських” лож, підпорядкованих Відню й Празі, ще діяли польські ("Щирої Дружби", "Досконалої Рівності"), які зберігали вірність Варшаві. А ще були й самозванці: 1776 року французи Боден і д'Арно створили у Львові розенкрейцерську ложу "Трьох Білих Троянд". Вони оголосили себе "істинними масонами", але невдовзі виявилося, що не мають повноважень від віденського Товариства розенкрейцерів і лише видають себе за "лицарів троянди та хреста".

Але то все було у Львові, столиці Королівства Галичини та Володимирії – тому-то так багато інформації збереглося. А що діялося у глухому закутку Поділля, можна лише домислюватись. Наприклад: у Заліщиках, центрі бецірку (округу), приїжджі урядовці, пов'язані з австрійськими ложами "Трьох Білих Орлів" і "Трьох Штандартів", створюють нову ложу, а у сусідній заштатній Мельниці місцева шляхта, заприязнена з ложами "Щирої Дружби" та "Досконалої Рівності", засновує свою – на зло зайдам. Або просто бавилися провінційні профани в "масонів", маючи перед очима приклад "Золотого мистецтва"...

Але чого ворожити "на фусах"? Треба шукати Корбецького.

Біографічні словники, енциклопедії й навіть Інтернет не зарадили – жоден Корбецький нічим особливим у тогочасній Галичині не вславився. Натомість, дещо знайшлося в генеалогічній літературі. "Почет галицької та буковинської шляхти", виданий у друкарні Ставропігіону (Львів, 1857), повідомляє про Яна Кантого (Jan Kanty) і Юліана Корбецьких гербу Порай, чиє шляхетство земський суд у Чхові (містечко у Західній Галичині, між Тарновом і Новим Сончем) підтвердив 1782 року. Цю ж інформацію повторюють і Єжи Дунін-Борковський у 1887 році й Іван Бойничич (Bojnicic) у 1905-му. Щоправда, цей останній у виданому в Нюрнберґу галицько-буковинському родословнику замість "Ян Канти та Юліан" пише просто – "Ян і Юліан".

Отже, небагато. І жодного зв'язку з Поділлям.

А втім, ще дещо знайшлося в гербовнику Адама Бонецького (1907). Бонецький, пишучи про Корбецьких гербу Порай, перекрутив деякі факти: замість "Юліан" пише "Кіліан", замість 1782 року – 1780-й (очевидна помилка, бо в 1780-му земські суди в Галичині ще не займалися леґітимізацією шляхетства). Проте він додає деякі невідомі подробиці. Наприклад: обидва Корбецькі – рідні брати,  діти Барбари зі Сланків та Мартина.

Але найцікавішою виявилася остання фраза повідомлення Бонецького. "Ян Корбецький став підпоручником артилерії...". І знаєте коли? 1777 року! Знову. Містика якась...

Найімовірніше, Ян і Ян Канти – одна людина. Можемо припустити, що молодший офіцер габсбурзького війська Ян Канти Корбецький потрапив по службі до Заліщик або до Мельниці. Що було б не дивно – зовсім поруч російський кордон, а турецький лише три роки, як пересунувся від Дністра далі на південь; отже ґарнізонів тут не бракувало. Хоча не все збігається – тут Ян, а там Алоїз.

А що ж вивезені знахідки? Друзі-археологи таки навели довідки і повідомили, що польовий комітет Інституту археології Академії наук (орган, без дозволу якого жодні легальні археологічні пошуки неможливі) відкритого листа на дослідження печери у Мельниці-Подільській НІКОМУ НЕ ВИДАВАВ!

Отакої! Може, то "чорні археологи" скористалися довірою наївних подільських хлопців? А як же тоді "радіовуглецевий аналіз"? Навіщо "чорним" вертатися до обшахрованих парубків і розповідати байки про РВА? Тим паче, що знайомі археологи запевняють: за три місяці, які минули від знахідки до нашої появи в Мельниці, здійснити РВА неможливо.

Отже, археологів могло й не бути. А розповіді про них – лише бажання спекатися надто допитливих зайд? Якщо так, то оповідач не лише трохи орієнтувався в археології, але й мав багату фантазію. А коли так, то чи були й двері з таємничими знаками? Акуратно розкладені черепи? Інші знахідки?

І що маємо в "сухому залишку"? Автографи давнього туриста, 1 (один) людський череп і відомості про тогочасну масонську ложу в сусідньому містечку. Та чи навідувалися "вільні мулярі" в таємничу печеру?

Все ж на підставі зібраної інформації та власних здогадів я скомпонував статтю, яка з’явилася на шпальтах “Поступу”. Відтак про мельницьку печеру можна було б і забути. Але вона вперто муляла пам’ять. По-перше, спускаючись туди, не розраховував на таємничі ґрафіті, а тому не взяв фотоапарату. І тепер мою публікацію будь-хто міг би назвати вигадкою – жодних доказів я не мав. По-друге, відчував, що надто поверхово вивчив стіни печери – там мало бути ще щось цікаве.

І ось у серпні 2004 року – знову з ґрупою експедиції “Дністер” – знову лізу в ту ж печеру. Ось “зала”, ось знайомий череп (“господар” уже не ховає його в дірку – у ній тепер набралося чимало води), а ось і розписані автографами стіни. Ось “1777”, ось “PS”, ось “Korbecki”. Фотографуємо. А тепер дуже уважно роздивимося, що там перед прізвищем Корбецького. Так і є! Ніяке це не YZY. Перед Z стоїть щось схоже на латинську g, але нижній хвостик її закручено у вибагливу спіраль. Попереду ще якісь літери. Але, хороба, слово не складається, виходить якась бздура. Проте троє чи четверо “дністрян” вперто вдивляються в нашкрябане на гіпсі. Нарешті хтось помічає цяточку над Z, інший – CH на початку слова, а до мене доходить, що літера з “хвостом” – це не “g”, а штудерно виписане польське “?”. Chor??y! Все збігається! Ніякого імені, ніякого Алоїза. Тут справді був офіцер на прізвище Корбецький – можливо, саме Ян Канти.

А таки, певно, він. За Бонецьким, цього ж 1777 року Корбецький отримав звання підпоручника артилерії. Хоча в Габсбурзькій імперії ніяких підпоручників не було, а було щось на кшталт молодшого лейтенанта, але за мірками 1907 року по-польському це звучало як “підпоручник”. А от для поляків XVIII століття (того ж Корбецького) це німецьке звання відповідало хорунжому. (Нема чого дивуватися, до речі, що Ян Канти називає свій чин по-польськи, а не по-німецьки – Галичина лише 5 років, як під владою Відня).

Тепер, коли ми точно знаємо, що наш Корбецький був офіцером, легше пояснити його можливу участь у ложі “Золотого мистецтва”. Можемо відкинути попередні складні гіпотези. За даними Ходоровського, у ложі було 4 військових. Але хто сказав, що всі вони були німці чи чехи? Просто немісцеві, не подільські. Як, зрештою, і Корбецький.

У серпні 2004 року молоді дівчата, які були з нами в печері, запитували мене: а чи не міг Корбецький і загинути тут, чи не передсмертний це його автограф, чи не його це череп? Ні, дівчата, нашому персонажеві судилося значно довше життя. Звідки знаю? Та від того ж Бонецького. Під 1796 роком він подає Яна Кантого яко дідича Щиглова та частини села Тромбки (біля Кракова). На той час він уже вдруге одружений, але мав дочок від першого шлюбу і призначив уповноваженого для ведення їхніх справ.

Але однозначно сказати, що Корбецький робив у печері 20 років перед тим, ми так і не можемо: чи то справді брав участь у масонських дійствах, чи просто був допитливим молодим чоловіком і ненароком став одним із батьків галицької спелеології.

Втім, є ще шанс доповнити біографію нашого героя. Інформацію для "Почета шляхти" брали з матеріалів Станового Комітету (Collegium Statuum), який колись провадив у Галичині справи про шляхетство. Його фонди зберігаються в Центральному державному історичному архіві у Львові. І, можливо, колись дійдуть руки до течки з прізвищем "Корбецькі", а в ній знайдеться щось, що не потрапило до гербовників. Адже підтвердження шляхетства Яна та Юліана Корбецьких сталося вже після появи написів у печері...

P.S. Був ще один штрих, без якого не обходиться жодна бульварна публікація про замки з привидами чи печери з черепами. Настільки банальний, що краще було б його проіґнорувати. Але “з пісні слова не викинеш”. У печері ми, звісно, фотографувалися на пам’ять. На одній зі світлин між нами й об’єктивом зафіксувалася якась біла хмарка. Дим від свічок? Але чому його нема на інших знімках? Плямка гіпсу на лінзі об’єктиву? Але на наступному кадрі плівки її теж уже нема. Невже душа когось із тих 28-ми?
TEMPORA MUTANTUR ET NOS MUTAMUR IN ILLIS

Leonid

  • Старійшина
  • *****
  • Повідомлень: 731
  • Reputation Power: 0
  • Leonid has no influence.
    • Теософское движение на Днепропетровщине
Спасибо, Maryan и frankomason, за интересный материал!
All we need is Love!

Avesalom

  • Гість

 Pruednyiys do podRku Leonida.

Ioabert

  • Старійшина
  • *****
  • Повідомлень: 2 213
  • Reputation Power: 0
  • Ioabert has no influence.
  • Surge et age!
Цікаво!
Дякую)
"Гpyдa камней перестает быть просто камнем, когда кто-то смотрит на нее, держа в голове идею Собора"

Антуан Мари Жан-Батист Роже де Сент-Экзюпери

**********************************************************************
"В масонстве Вы узнаете то, что найдёте в нём сами..."   Освальд Вирт. 1937