Миха?йло Сергі?йович Груше?вський (*29 вересня 1866, Холм (нині Польща) – †25 листопада 1934, Кисловодськ (Росія)) — український історик, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної ради (1917—1918), академік.
Виріс на Кавказі — спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі. „Я любив Сестринівку незвичайно, страшенно мріяв про неї і линув душею до неї цілими десятиліттями мого життя. То це було тому, що, як-не-як, був властиво одинокий пункт, де я міг зв’язуватися з українською стихією, дотикатися до української природи, до її культури...
Я кохався у тому селі, що наверх мало усі українські прикмети: чепурненькі хатки, солом’яні стріхи, садки, городи, перелази, зарослі вербами береги...”- із «Спомин» Михайла Грушевського.
Сестринівка стала духовною батьківщиною першого лідера незалежної України – тут народилася і виросла мати Михайла Сергійовича Глафіра Захарівна, тут 17-річною вийшла заміж за професора Київської духовної семінарії 30-річного Сергія Грушевського, тут провів своє життя батько Глафіри – місцевий священик Захарій Опоков.
Дід Михайла Грушевського взагалі був унікальною особистістю: за життя його нагородили двома орденами Святої Анни, бронзовий хрест, орден святого рівноапостольського Володимира,йому було подаровано дворянство...
Саме дід благословив свого любимого онука на навчання у Києві в університеті Святого Володимира. Навчався у Тифліській гімназії, Київському університеті (історико-філологічний факультет). В університеті працював під керівництвом Володимира Антоновича. Уже на третьому курсі Грушевський пише наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку 1890 було удостоєно золотої медалі.
1890-1894 — професорський стипендіат Університету Св. Володимира. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки».
1894-1914 — професор Львівського університету, голова НТШ, головний редактор «Літературно-Наукового Вісника». Засновник і голова Українського Наукового Товариства.
На початку першої світової війни Грушевський приїхав до Києва. Влада була вороже настроєна до вченого — засилає його до Симбірська як українського сепаратиста і «мазепинця». Волю принесла Лютнева революція в Петрограді.
4 березня в Києві утворюється Українська Центральна Рада, головою якої заочно обрано Михайла Грушевського. Викликаний телеграмою, 12 березня він повертається з Москви до Києва.
Центральна Рада діяла протягом 14 місяців. Першим Універсалом було проголошено автономію України в складі Російської федеративної республіки. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, а 22 січня 1919 Четвертим Універсалом — повну політичну незалежність України від Росії.
29 квітня 1918 в Києві вже відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського.
Після падіння Центральної Ради Грушевський перебував деякий час у Кам’янці-Подільському, де редагував газету «Голос Поділля», пізніше — у Празі, Відні, Женеві.
1923 був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 із сім’єю приїжджає до Києва. Через шість років його обирають дійсним членом Академії наук СРСР. У 1924-1931 очолював історичні установи ВУАН.
Від 1931 змушений був жити в Москві. У січні 1934 Володимир Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності — далеко не повний перелік «грiхiв», які посипалися на вченого.
Наприкінці 1934 Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Втрутилися хірурги. Однак хвороба тільки посилилася, оскільки лікування було некваліфіковане. Грушевський помер.
Наступного дня газета «Вісті» від Ради Народних Комісарів УСРР вмістила повідомлення про смерть. У постанові Раднаркому зазначалося: «Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М.С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила: Поховати академіка Грушевського М.С. в столиці України — Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Для організації похорону утворити урядову комісію в такому складі: тт. Порайко (голова), Богомолець, Палладін, Корчак-Чепурківський. Призначити сім’ї академіка Грушевського М.С. персональну пенсію 500 крб. на місяць».
Масонство та Михайло Грушевський7 березня 1917 року Михайло Сергійович Грушевський повернувся в Україну, де його вже заочно обрали головою Центральної Ради. Так почався новий етап у житті майбутнього першого Глави демократичної України. Але попередні періоди в житті Михайла Сергійовича були не менш бурхливими, ніж лідерство в боротьбі за автономію України. Ще з 1909 року Михайло Грушевський був масоном, причому настільки активним, що один із керівників всеросійського масонства Олександр Гальперн напередодні Першої світової війни вважав його лідером київських масонів.
Масонство активізувалося в Російській імперії після поразки революції 1905 року. В партійних структурах поширилося переконання про недоцільність розпорошення революційних сил між багатьма партіями. Відбувся процес об'єднання, створення надпартійних структур для консолідації зусиль та для продовження боротьби. В цей політичний момент і знадобилися столітні навички масонів. За власними споминами Грушевського, масонство імпонувало йому (як і багатьом іншим громадським та політичним діячам того часу) своєю віками виробленою і перевіреною системою конспірації, добре налагодженою й ефективною системою взаємопідтримки "братів", мистецтвом "обплутувати" владні структури, широкими міжнародними зв'язками та своєю діловитістю, що нею "вільні каменярі" вигідно відрізнялися від багатьох партійних балакунів. До того ж Грушевський сподівався саме з допомогою масонства реалізувати свої національні та політичні ідеали, наблизити час розбудови незалежної української держави.
Масонство напрочуд швидко розгалузилося по імперії. Існувало від 40 до 80 лож, тобто найнижчих ланок організації, з 15-25 членами в кожній. Київ упевнено претендував на роль центру масонського руху України. Тільки тут називають від 7 до 15 лож. Вони існували також у Харкові, Катеринославі, Вінниці, Полтаві, Бердичеві.
"Масонська організація працювала широко, — згадував М.Грушевський, — вона здійснювала свій здавна прийнятий тактичний план при всякого роду політичних можливостях використовувати свої зв'язки і проводити своїх людей на впливові становища. Заміщення вищих позицій — і столичних, і київських...— стояли в очевиднім зв'язку з масонською організацією".
Михайло Сергійович з кінця 1909 р. належав до київської ложі "Правда". Проте "вільним каменярем" він міг стати раніше, під час закордонної поїздки (в 1903-му) для читання лекцій з історії України на запрошення Вільної російської школи соціальних наук у Парижі, довкола якої групувалися емігранти-масони. Він саме тоді організовував видання "Історії України-Руси" німецькою та французькою мовами, отже, масонські зв'язки були доречними.
Увійшовши до ложі "Правда", М.Грушевський згуртував довкола себе однодумців і спрямував діяльність цієї "майстерні" в русло боротьби за національні інтереси України, якими він їх собі уявляв. Російська частина київських "братів" була цим явно невдоволена, центральне ж масонське керівництво в Росії не приховувало свого роздратування і стурбованості. Злагоди між українськими та російськими масонами не було тому, що вони різними очима дивилися на національне питання. Якщо російські "брати" збиралися валити абсолютизм та будувати демократичне суспільство в "єдиній та неподільній" Росії чи, на гірший випадок, у федеративній державі, то українські домагалися радикального розв'язання національної проблеми.
В 1912 р. очолювана Грушевським група українських масонів виказала свою незгоду з позицією російських "братів" у питанні про майбутній на-ціонально-політичний устрій Російської держави. На тогорічному масонському Конвенті в Москві спалахнула загальна полеміка між українськими та російськими "родичами". Приводом до цього стало питання про назву загальноросійської організації. Михайло Грушевський категорично заперечував проти запропонованої назви "Великий Схід Росії" та домагався вилучення з неї самого слова "Росія". За свідченням О.Гальперна, "він зайняв у цьому питанні абсолютно непримиренну позицію, взагалі заперечував за Росією, як державною одиницею, право на існування. Проти Грушевського повстали всі інші, і суперечка, часом досить різка, тривала впродовж двох днів". Але, зрештою, Конвент вимушений був ухвалити компромісне рішення та назвати нову організацію "Великим Сходом народів Росії". І це при тому, що, як зазначає той же Гальперн, "Верховна Рада (масонська) передбачила, що суперечка з цього питання стане центральною в роботі Конвенту 1912 р., і намагалася провести на Конвент цілком надійних, з її погляду, людей, тобто рішучих противників Грушевського".
За матеріалами Вікіпедії - вільної енциклопедії та Онлайн-газети "Політика і Культура"
