Автор Тема: Суть християнства у творчості Тараса Шевченка  (Прочитано 6746 раз)

0 Користувачів і 1 Гість дивляться цю тему.

Igor

  • Допитливий
  • **
  • Повідомлень: 32
  • Reputation Power: 0
  • Igor has no influence.
  • Igor
Релігійна свідомість людини починає формуватись у відповідному середовищі ще в колисці. При хрещенні дитину прилучають до Христової Церкви, а разом з тим до певної християнської конфесії та обряду.
Дитину ввели в віру 28.02 (ст.ст.). Хрестив його священик о.Алексій Базаринський. Хресним батьком був селянин із Моринець Григорій Дяденко. Дослідники твердять, що дід Тараса, Іван Андрійович (прожив 115 років) і баба Марфа були греко-католиками.
Перші відомості про церкву, вчення Ісуса Христа хлопчик отримав від дуже релігійного тата, який мав власні книжки “Київський патерик” і “Мінеї” і вдома по неділях і святах вголос читав, а також і Святе Письмо.
Вже юнаком Шевченко розумів, що мірою християнськості людини є те, наскільки вона зробила добра для своїх ближніх.
“Віра без діл є мертвою”, - записав Т.Шевченко в своєму “Щоденнику”, стисло виклавши думку із Соборного листа апостола Якова.
1840р. – виходить друком “Кобзар”. Відомо, який чудодійний вплив мала ця книга на сучасників Шевченка. Проте яке ж гнітюче враження справляв Шевченко на сторінках радянських видань (навіть Довженко від цим враженням занотовує у своєму “Щоденнику”: “Шевченко, здається мені, через брак культури писав “немає Господа на небі”.
“Кобзар” цих років був подекуди скорочений і сфальсифікований, а головне, – він був неправильно прочитаний. Ті спотворення навіть не йшли в порівняння з цензурними скороченнями  1840р. Тим часом наші люди часто запитували, де можна прочитати “справжній” “Кобзар”, ще дореволюційний.
Насправді не “Кобзар” був змінений, а ключ до його сприймання  підмінили через систему спотворених понять.
Малописьменна людина християнської традиції була більш готова до читання Шевченка, ніж проведений через систему радянської  освіти школяр, який пропускав повз увагу слово Бог, написане з малої літери, а слова “правда”, “воля”, “слава” вимовляв без Шевченкового священного трепету.
По суті, донедавна у Шевченка сприймалось лише соціальне тло, а на духовність його творів майже ніхто не звертав увагу.
Великі людські цінності й геній поета перестали працювати на покоління, позбавлене традиції, що берегла ці цінності.
Отож, досліджуючи процес формування релігійного світогляду Т.Шевченка, мусимо визнати, що в ньому найголовнішим є Святе Письмо. Перечитував його раз у раз, надто в час скрути і похмурі дні недолі.
1850р.: “Новий Завіт я читаю з благовійним трепетом”.
Коли простежити за драматизмом ставлення Т.Шевченка до Бога, то можна виявити, що довгі роки Шевченка мучило питання: Бог – всемогутній, все у Вселенній рухається за його волею, Бог - люблячий Отець, Він добрий і милосердний, Він усе бачить, усе знає; У такому разі, чому Бог допускає тяжке горе на людей в основному порядних, на хороших людей, і чому бідують, страждають хороші люди, а лихі купаються в добрі і достатках, чому нелюди шаліють безкарно?
“О Боже мій милий! За що Ти караєш її, сироту?” (Вдови, рекрути, кріпаки)
“Чи Бог бачить із-за хмари наші сльози, горе?..” (Чому таке допускає?)
Наче спеціально, щоб дати відповідь на ці питання, о.Іван Ординський видав книжку “Хрещення, хрест і харизма України”, у якій є спеціальний розділ “Глибинний зміст післанництва України – хрест”.
Ось декілька думок із цієї книги для увиразнення змісту того висновку, до якого дійшов Т.Шевченко:
1.   “Без готовності до хреста та до жертви людина і світ не мають ніякого духовного фундаменту”.
2.   “З хрестом поєднуються не тільки терпіння Христові, але теж спасіння, що приносить Ісус Христос людині, родині, народові й цілому людству”.
3.   “Меч, який нам вручає Христос, навряд чи можна відлучити від  хреста. Боротись – це терпіти. Терпіти – це жити”.
4.   “Історичний скривавлений шлях, що ним іде український народ у віки – це шлях, приречений Богом для творіння, це був і царственний шлях самого Христа на Голготу. Якщо життя численних українських поколінь зумовлене важкими досвідами і проблемами, то це тому, що Бог хоче викресати з нас полум’яні вогні й  пожежі духа. Він хоче з українського безсилля викресати полум’яну міць життя, вкоріненого в Бозі.
До такого глибинного осмислення терпіння близько підійшов і Т.Шевченко Після 9 років заслання він пише у листі до А.І.Толстої: “Тепер, і тільки тепер я повністю повірив у слово “Люблячи, караю вас!” Тепер тільки молюся і дякую Йому за безмежну любов до мене, за зіслану випробу. Вона очистила, ізцілила моє бідне хворе серце. Вона навчила мене, як любити ворогів і тих, хто нас ненавидить. А цього не навчить жодна школа, крім тяжкої школи випробувань і тривалої розмови з самим собою”. Наскільки глибока віра переповнила єство Шевченка.
Християнськими уявленнями та поняттями наскрізь помережано все, що вийшло з-під пера Т.Шевченка. Це було звичайним апаратом його мислення.
Ми вже згадували, що десятиріччями учні, абітурієнти, студенти змушені були писати про “атеїзм” Шевченка. Тому що він, Т.Шевченко, заповів однозначно: “Велике горе може зменшити тільки один наш спільний Помічник і Серцевідець. Молися, якщо можеш молитись і, молячись, віруй розумно, глибоко віруй у замогильне краще життя... Віруй, і віра спасе тебе”.
І тут є ще одна проблема. Пересічний читач-християнин читає “Кобзар”. І ось вряди-годи в душі, в інтелекті читача настає нестерпне збурення, викликане іррегулярними, з погляду віруючої людини, висловами, як от:
... а до того
Я не знаю Бога (“Заповіт”, 1845)
Не був би в світі юродивим,
Людей і Бога не прокляв! (“Мені 13-й минало”, 1847)
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю! (“Гори мої високії”, 1847)
Чи могла б так висловлюватись віруюча людина? Звичайно, без сумніву: так віруюча людина висловлюватись не повинна. Грішна людина не може, не має права так звертатись до свого Небесного Отця – безмежно доброго, невичерпно досконалого і все милостивого.
Свідомість цієї правди озивається болісним криком при читанні таких рядків у деяких поезіях Шевченка, і цей болісний крик цілком вмотивований.
Пропагандисти безбожництва дуже легко на цьому спекулюють. Але це – всього-на-всього спекуляція на почуттях віруючої людини. Бо навіть ці вислови засвідчують Шевченкову віру в Бога: не можна ж бо гніватись на того, не можна докоряти тому, кого немає!
Зараз цих рядків не розуміють ні віруючі, ані невіруючі.
А саме в цих рядках, як стверджує Богдан Завадка у книзі “Серце чисте подай...”, (звичайно, у контексті цілого твору) закодовано один з найголовніших заповітів – пересторога нашого національного Пророка!
Цей заповіт був націлений майже на сторіччя вперед!
1.   Оповідач (= автор) “Сну” – патріот. Це безсумнівно.
2.   Патріотизм оповідача винятково сильний, динамічний, чинний. Для оповідача Україна – все!
Ось у чому заковика. Україна – все. Тоді місце в душі для Бога немає. Зараз цим часто страждають крайні націоналісти, коли Україна заступає все.
Католицька ідеологія проголошує, що “можна і треба ставити націю понад усе земське і світське як найвищу другорядну мету людського життя тут, на землі, якій мусять бути підпорядковані ті приватні добра, що зв’язані безпосередньо з дійсністю; але ніколи, ніколи не можна вважати націю за найвищу мету взагалі. Хто ставить націю чи її інтерес, добро, рацію стану, суверенність тощо найвищим критерієм добра і зла, - той ставить націю на місце Бога.
Вище процитовані Шевченкові рядки прямо, недвозначно проголошують безсумнівну істину: якщо так любити Україну, то така любов приведе до обожнювання, тобто до своєрідного ідолопоклонства, а врешті-решт, до загублення душі.
Дійсно, він завжди шукав Бога. В його розумінні це означало жити по-Божому у всьому – у відносинах між людьми та у ставленні людей до природи домагатися гармонії мудрості, справедливості і краси, яку заповів Господь Бог. Проте, повсюдно стикаючись з боговідступництвом, з грудей поета зринає пекуча скарга:
Шукаю Бога, а знаходжу
Таке, що цур йому казать... (В неволі, в самоті немає...)
Згадаймо Шевченкову сатиричну комедію “Сон” (“У всякого своя доля...”, 1844). Це його “Послання...” міряє патріотизм міркою справжньої любові до людини.
Бачимо знамениту картину шалу людиноненависництва у Російській імперії, настільки узагальнену, щ не можна її прив’язувати до якогось конкретного періоду:
“Той мудрує, той руйнує...
... витріщивши очі”
Народний співець-християнин закликає схаменутися. На цей зойк “братія” (найвищі урядовці при кермі імперії) відповідають:
Нехай, - каже, - може, так і треба.
Так і треба! Бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На тім світі благаєте?
Немає! немає!
Шкода й праці.
Отже, Шевченко вкладає в уста верховодів імперії заперечення Бога і  глузування з віри та молитви уярмлених людей.
У ті часи, правда, офіційно ще не проповідувався державний атеїзм, проте дії чинились абсолютно безбожницькі. І братія, змальована Шевченком, може оправдати свої вчинки тільки одним: “Немає Господа на небі”. А поет тоді ще й не чув ні про Леніна, ні про Сталіна чи Гітлера, ні про Мао Цзедуна, ні про Кім Ір Сена, ні про інших безбожників, які твердили: “Немає Господа на небі”.
Деякі радянські “шевченкознавці” опускались до того, що безбожницьку декларацію приписували самому Шевченкові. Це було абсурдно.
Усім відомо про факт існування Кирило-Мефодіївського братства – таємної політичної антикріпосницької організації, що утворилася 1845р. у Києві і проіснувала 14 місяців. Засновники: Микола Костомаров і Василь Білозерський. До них приєднались О.Маркович, Ол.Навроцький, І.Посяда.
Їх об’єднала не лише ідея національного відродження (як завжди на цьому наголошується), а передусім, ідея відродження духовного. “Київська молодіж, про котру мова, була глибоко просвічена Святим Письмом, - се була молодіж високої чистоти духовної, апостольство любови до ближнього доходило в неї до ентузіазму. Вдохновляючись чудесами християнської проповіді серед спізненого римського царства, вона завіт Учителя Благого: “розлюби ближнього твого, як сам себе любиш”, виповняла... А се були добрі діти своїх отців і матерів, добрі брати своїх братів і сестер, добрі, щирі друзі своїх друзів, незлобливі терпеливі ворогів своїх і вельми прихильні приятелі темного народу”, - згадував учасник цього кола Пантелеймон Куліш.
Через 3 місяці після заснування до Товариства вступив і Шевченко. “На Шевченка, - продовжує Куліш, - взирало браття, як на якийсь небесний світильник, і се був погляд праведний, - і це тому, що Шевченко був одержимий пророчим духом, силою християнської любові, і це світилось з його розмов і з його поезій євангельським сяйвом”.
Усіх їх єднала атмосфера високого ідеалізму – і цей дух живив українську літературу ще довго в пізніші часи.
Товариство проіснувало 14 місяців. За доносом учасників заарештували. Найтяжче покарано Шевченка. Після ув’язнення його заслано солдатом в Окремий Оренбурзький корпус за резолюцією Миколи І “під найсуворіший  нагляд із забороною писати та малювати”.
15.02.1861р. (за ст.ст.) – за 10 днів до смерті, – дописуючи свій останній вірш, Шевченко змальовує картину особистого потойбічного спасіння. (вірш “А поки те, та се, та оне...):
Поки огонь не захолонув,
Ходімо лучче до Харона*
Через лету бездонную
Та каламутную
Перепливем, перенесем
І Славу святих –
Молодую, безвічную.
Або, цур їй, друже!
І без неї обійдуся –
Та як буду Стіксом, у раю,
Неначе над Дніпром широким,
В гаю – предвічному гаю,
Поставлю хаточку,
Садочок кругом хатини насаджу;
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посаджу.
Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях,
Могили-гори на степах –
І веселенько заспіваєм...
•   Харон - в гр.міфології – перевізник мертвих в Аїді. Зауважимо, що перевозить він тільки тих померлих, чиї кості здобули спокій у могилі. (Вергілій).
 Аїд – підземне царство, де живе владика над тінями померлих, яких привозить Гермес (син Зевса і Майї, провідник душ померлих у гр.міфології).

До кого звертався поет у своєму останньому вірші, написаному за 10 днів до смерті, залишилося таємницею. Традиційно вважається, що до Музи. А можливо, звертався він до Ангела-охоронця, до незримої берегині поетового Слова, його багатостраждальної душі й геніального творчого духу. Оглянувши поезію Т.Шевченка, наснажену біблійним пафосом, пересвідчуємося, що в таких геніях Бог уособлює всю красу і могутність Своєї творчої сили.
За словами В.Барки, “Шевченко був співець від пророків і апостолів. Вищої оцінки на землі для поета на всі століття після земного життя Спасителя, не знайти”.
“Робити щось легко, що є трудне для всіх інших людей, - то знак великого таланту, але робити щось таке, що є неможливе навіть для талановитої людини, це називається геніальністю”, - говорив швейцарський філософ і мораліст Генрі Фредерік Амієль.
Це міркування можна повністю застосувати до постаті Т.Шевченка, якої ми до сьогодні не зрозуміли, а не зрозуміли тому, що він переніс нас на сторіччя й ми до цього часу не лише не можемо додержати його кроку в питанні християнської етики й моралі. А навіть у патріотизмі залишаємось далеко позаду.
Чому ми не здатні все це зрозуміти? “Єдина відповідь: видно, ми ще не доросли зрозуміти ті великі християнські і національні чесноти, якими горіла ціле життя поетова душа; видно, що витвір його геніального ума є такий винятковий, що переростає наші природні здібності – навіть зрозуміти його”, - зауважує д-р. Д.Бачинський.
Завершуючи розмову на тему “Християнство і українська література”, зазначимо, що живучість у народі релігійної традиції перевершила усі прогнози. Відродження духовне відбувається на наших очах, долаючи суто зовнішню атрибутику.
Відроджується справжня поезія, справжня література, а “справжність, за словами Є.Сверстюка, неминуче тягнеться до джерел вічності”.

Релігійна поезія Т.Шевченка
1.   Псалми Давидові.
2.   Н.І.Костомарову.
3.   Не спалося, а ніч як море.
4.   В неволі тяжко.
5.   Чи ми ще зійдемося знову.
6.   Іржавець.
7.   Чернець.
8.   Варнак.
9.   Ой гляну я, подивлюся.
10.   Не молилася за мене.
11.   На Великдень, на соломі.
12.   Неофіти.
13.   Подражаніє ХІ Псалму.
14.   Подражаніє Ісаії, глава ХХХV.
15.   Подражаніє Ієзекіїлю.
16.   Осії, глава ХІV.

ZXZTuus ex animo

Duckswinx

  • Допитливий
  • **
  • Повідомлень: 2
  • Reputation Power: 1
  • Duckswinx has no influence.
    • maxbet
The starting point is that the very thoughtful, I wanted to know more.