Автор Тема: Метафора: спроба рефлексії  (Прочитано 5032 раз)

0 Користувачів і 1 Гість дивляться цю тему.

Володимир88

  • Допитливий
  • **
  • Повідомлень: 7
  • Reputation Power: 0
  • Володимир88 has no influence.
  • золоте сонце на нитці із шовку а світ як вовк
Метафора: спроба рефлексії
« : Жовтень 05, 2011, 10:28:05 pm »
Термін «метафора» етимологічно бере початки від старофранцузького «métaphore», що у власну чергу від латинського «metaphora», що є латинізованим варіантом грецького  «μεταφορά» -  від μεταφέρω: складається із μετά (meta) - «над» та φέρω (pherō) – «нести».
Метафора – концептуальна модель розуміння речей, до охоплення їх буття лінгвальною системою. Її суть – у перенесенні властивостей одного предмета (явища або грані буття) на інший за принципом їх схожості в певному відношенні; концепт схоплення ділянки одного горизонту розуміння в іншому концептуальному горизонті. Метафора – це також і спосіб омовити невимовне.
У процесі абстрагування конкретних явищ розвивається образне мислення, що є ґрунтом метафор. Метафора потребує пружності горизонту осмислення і сама є пружним мовленнєвим утворенням. Метафора тісно пов’язана віз символом, у деякому значенні – його проявом.
Метафори служать містком від осягнення однієї концептуальної області (зазвичай чогось надто абстрактного: «життя», «теорія», «ідея») до іншої через вирази, мовні сполучення, які мають відношення до іншої, уже осягнутої концептуальної області. Наприклад, абстрактні терміни «життя», «теорія», «ідея» можна витлумачувати засобом метафоризування  через такі конкретніші образи, як «подорож», «будівля», «їжа».
Міркування як їжа: «пожива для роздумів - ми пожираємо книгу сирих фактів, пробуємо перетравити їх, вивергаємо їх в обговореннях, варимо пояснення, сподіваючись, що вони не здадуться згодом напівсирими».
Метафора –  носій буття і смислу, схоплений, виражений когнітивно у мові. Метафора дієвіша (активніша), ніж аналогія, тому що метафора заявляє про саму річ, тоді як аналогія має на увазі відмінність: метафора є концептуальною систематизацією мови через думку відносно реальності: тому, ключовий аспект метафори - специфічне перенесення слова (= значення і знака) від контексту мовленого до мисленнєвого з вектором до буттєвого, реального.
Здатність людини бачити і фіксувати схожість різних предметів, його здатність до метафоризації світу – це початкова точка розумового процесу: метафора не обмежена семантично, у метафорі зосереджено потенцію стрибку від лінгвістичної площини до площини когнітивної з напрявленістю до буття, до реальності.
Мова здатна забезпечувати семантичні і сенсові перенесення із притаманної їй лінгвістичної площини до сфери зовнішньої реальності. Мовні системи здатні гранично розширятися до власних меж і вийти поза межі власного перебування у площину неомовного (і неомовленого) буття. Мова, яка в акті омовлення веде, утримує в собі суб’єктів омовлення «прошиває» своїм  тонким лінгвістичним єством площину реального, буттєвого, а, відтак, далі – після «прошиття реальності ниткою метафори», зникає, розсіюється, розпадається, самозаперечується, застрягає, перетворюється в складник неомовної реальності. Після возз’єднання із онтичною площиною мова перестає існувати мовно, перетворюється на сталий і чинний складник буття; охоплює собою неомовні буттєві речі.
Метафора – лінгвістичний апарат «прошивання точки» на буттєвій площині реального до усталеної омовленої фонеми; таке «прошивання» відбувається у мисленні суб’єкта мовлення – стала фонема, наміцно пришита до буттєвої точки у когнітивному світі нашого мислення, стає основою здійснення витвореної метафори. Таким чином, метафора – є можливістю до (для) буття, до схоплення реального, що, у певному розумінні, є сталим забезпечувачем «промислюваного когнітивного перебування у площині буття через площину мови».
Метафора в античній міфології віднаходить себе, зокрема, в образі човна Харона – перевізника душ померлих з світу живих до потойбіччя; метафора – це човен, своєрідний малий компактний третій світ, що знаходить місце між двома світами. Човен Харона як метафора є окремим кореспондентним  світом, що  переносить буття із світу живих до потойбіччя.
Георґ Вільґельм Фрідріх Геґель також звертався до необхідності філософської рефлексії над метафорою, розглядаючи її як процес своєрідного концептуального запозичення. Відтак, за Геґелем (праця «Естетика»), виникає необхідність нових метафор, навмисно створених поетичною фантазією. Головна настанова цього винаходу полягає в тім, щоби наочно перенести явище, дія, стан, належний вищій сфері до змісту нижчих областей і втілити ці значення нижчого роду у формі і образі вищих значень…В метафорах справді більше живучості, аніж у звичайних виразах, уживаних у власних смислах.
Інтерпретація цього мотиву наявна також в Григорія Сковороди. Сковорода розкривав сутність буття через власну текстуальну символіку – центральне місце в його вченні посідає концепція «трьох світів», кожен із яких представлений «двома натурами».
Ці світи: перший – макрокосм (Всесвіт), другий – мікрокосм (Людина), і третій – окремий символічний світ: світ богонатхненного тексту. Усі вони взаємозалежні і відображаються  один в одному. При цьому кожен із них має дві природи: зовнішню, матеріальну, помітну при безпосередньому сприйманні і – внутрішню, справжню, глибинну, духовну, що потребує внутрішнього духовного осягнення. Відтак, третій світ – світ тексту і символів, є носієм змісту від Всесвіту до Людини.
...Господи, порятуй мою душу!..і відчини мені, коли прийду до брам Царства Твого...